Сальваторе Квазімодо

Сальваторе Квазімодо
Salvatore Quasimodo
Сальваторе Квазімодо в 1959 році
Сальваторе Квазімодо в 1959 році
Народження20 серпня 1901(1901-08-20)
 Модіка, Провінція Рагуза, Сицилія, Італія[1]
Смерть14 червня 1968(1968-06-14) (66 років)
 Неаполь, Провінція Неаполь, Кампанія, Італія[2]
ПохованняМонументальний цвинтар у Мілані[d]
ГромадянствоІталія Італія
Мова творівіталійська
Рід діяльностіпоет
Жанрпоезія
ЧленАмериканська академія мистецтв і наук
Нагороди та премії
Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з літератури (1959)

CMNS: Сальваторе Квазімодо на Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Сальвато́ре Квазíмодо (італ. Salvatore Quasimodo; * 20 серпня 1901 — † 14 червня 1968) — італійський письменник, поет, перекладач. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1959 року «за ліричну поезію, яка з класичною жвавістю висловлює трагічний досвід нашого часу».

Поезія Квазімодо, спираючись на традицію символізму, розвиває теми рідної йому Сицилії, її міфології та традицій. Разом з Еудженіо Монтале та Джузеппе Унґаретті — один з найвизначніших ліриків Італії XX століття, один з основоположників італійського герметизму.

Біографія і творчість

Італійський поет Сальваторе Квазімодо народився в Модіка, маленькому містечку біля Сіракуз (Сицилія). Його батько, Гаетано Квазімодо, був начальником залізничної станції, тому сім'я часто переїжджала з одного сицилійського містечка в друге. У 1916 році Сальваторе і його старший брат поступили в технічне училище у Мессіні, де в цей час жила родина. Хоча Сальваторе хотів вчитися в гімназії, його батьки вирішили дати дітям технічна освіта, оскільки вважали, що це практичніше. У цей час хлопець захоплюється поезією, починає читати класичну та сучасну літературу Росії і Франції, а також публікує свої перші вірші, разом з друзями випускає газету, що проіснувала дуже недовго.

У 1919 році Квазімодо залишає Мессіну і поступає до Римського політехнічного інституту, проте через грошові труднощі кидає навчання, отримавши диплом топографа. У 1920 році він одружується з Біче Донетті і починає серйозно займатися літературою, в чому його підтримує монсеньйор Рамполлі, сицилійський священик у Римі. Майбутній письменник вивчає грецьку та латину й через непевність у своїх літературних здібностях, займається роботою, що вимагає технічних знань.

З 1926 році Квазімодо працює в міністерстві громадського будівництва, багато їздить країною. Він з відкритою ворожістю ставиться до фашистів, тому не може займатися журналістикою, зате починає всерйоз писати вірші. У 1929 році швагр Квазімодо, Еліо Вітторіні, що став згодом відомим романістом, критиком і перекладачем, ввів його в літературні кола Флоренції, де Квазімодо зустрівся з поетами Еудженіо Монтале та Джузеппе Унгаретті, а також з Алессандро Бонсанті, редактором журналу " Солярій " (" Solaria "), де були опубліковані кілька віршів поета-початківця.

У 1930 році Бонсанті фінансував видання першої збірки віршів Квазімодо «Вода і земля» («Acque e terre»), де чимало віршів присвячено Сицилії, і насамперед — маленький шедевр " Вітер над Тіндарі " (" Vento a Tindari "). Уже в першій збірці Квазімодо відчувається вплив герметизму, поетичного напрямку, типовими рисами якого, на думку американського критика Томаса Г. Бергіна, були "зашифрована образність, культ слова і строгий, часом загадковий інтелектуалізм ". До поезії Квазімодо застосовується поняття "магія слова ", віра в те, що слова автономні, що вони несуть не тільки чисто описову функцію.

Протягом наступних декількох років Квазімодо випустив ряд поетичних збірок: "Потонулий гобой " («Oboe sommerso», 1932), «Аромат евкаліпта та інші вірші» («Odore di eucalyptus e altri versi», 1933), " Ерато і Аполліон " (" Erato e Apollion ", 1936), і «Вірші» («Poesie», 1938). Реалізм "Води і землі " змінюється в цих збірках герметизмом. У 1932 році, через рік після Монтале, Квазімодо удостоюється Флорентійської премії «антик Фатторе», а в 1934 році переїжджає до Мілану, де зближується з гуртком південноіталійських інтелектуалів, які називають себе "юними емігрантами ". У цей час Квазімодо запізнається з Амелією Спечіалетті, і в 1935 році у них народжується донька Оріетта.

У 1938 році Квазімодо подає прохання про відставку з міністерства цивільного будівництва і стає асистентом Чезаре Дзаваттіні, редактора кількох періодичних видань, що належать видавництву Мондадорі, а наступного року — редактором тижневика " Темпо " (" Il tempo "). У тому ж році у танцівниці Марії Кумані від зв'язку з Квазімодо народжується син Алессандро. У ці роки поет займається перекладами: його книга "Лірики Греції " (" Lirici greci "), переклад давньогрецької поезії сучасною італійською мовою, вийшла в 1940 році. У 1941 році Квазімодо стає професором італійської літератури Міланської консерваторії імені Джузеппе Верді, а в 1942 році випускає збірку вибраних і перероблених віршів "І настав вечір " (" Ed e subito sera ").

Жахи Другої світової війни, нещастя, що звалилися на землю і народ Італії, глибоко вразили Квазімодо і призвели до зміни його поетичного стилю, повернули його поезію до соціальних проблем. У ці роки поет бере участь у русі Опору і навіть нетривалий час перебуває у в'язниці Бергамо за антифашистську діяльність. Тоді само відбувається еволюція Квазімодо від герметизму до активної творчої позиції, «перехід від поезії внутрішнього світу до поезії причетності», як писав критик С. Маккормік.

У 1945 році Квазімодо вступив до італійської компартії, проте незабаром вийшов з її лав, коли від нього зажадали складати політичні вірші. У післявоєнні роки поет пише есе, вірші, багато перекладає, випускає програмну для своєї творчої еволюції збірку віршів "День за днем " (" Giorno dopo giorno", 1947).

Після смерті першої дружини в 1948 році Квазімодо одружується з Марією Кумані; в цей час він починає писати театральні статті, спочатку для «Омнібус», а потім для "Темпо ". 1956 року виходить збірка віршів Квазімодо "Фальшива і справжня зелень " («Il falso e vero verde»), якому передує програмне есе « Міркування про поезію» («Discorso sulla poesia»), де стверджується, що у своїх віршах поет зобов'язаний виражати свої ідеологічні погляди. Наприкінці 1958 році Квазімодо відвідав СРСР, де через хворобу затримався до травня наступного року.

Незважаючи на безумовний авторитет Квазімодо в літературних колах, він не вважався найзначнішим італійським поетом, тому повідомлення щодо присудження йому Нобелівської премії з літератури за 1959 було великою несподіванкою. Квазімодо був удостоєний премії за " ліричну поезію, яка із класичною жвавістю висловлює трагічний досвід нашого часу ". У своїй промові на церемонії нагородження Квазімодо сказав, що "поезія народжується на самоті і… з цієї самотності поширюється у всіх напрямках… Поезія, навіть лірична, — це завжди " мова ". Слухачем може бути хто завгодно: сам поет, його дух, випадковий перехожий або тисячі людей ".

У 1960 році Квазімодо розлучився зі своєю другою дружиною. У 60-ті роки він публікує збірку статей «Поет і політик та інші есе» («Il poeta e il politico e altri saggi», 1960) та останню збірку віршів «Давати і мати» («Dare e avere», 1966). Квазімодо помер раптово, від крововиливу в мозок, у 1968 році, під час поетичного фестивалю в Амальфі, де він був головою журі.

Пам'ятна дошка на будинку, де народився Сальваторе Квазімодо

Хоча багато сучасних критиків вважають Квазімодо великим представником герметизму, порівняння з Монтале і Унгаретті він не витримує. У 1959 році американський дослідник Глауко Кембон зазначив, що "Квазімодо, безперечно, належить важливе місце [серед] сучасних італійських поетів, хоча останні його книги нерідко розчаровують ". У статті, опублікованій в «Books Abroad» роком пізніше, критик Франсіс Голффінг називає Квазімодо "досить простим поетом в порівнянні з такими майстрами, як Монтале, Еліот чи Єйтс ". У той же час англійський літературознавець Баура в 1960 році писав, що Квазімодо, " як жоден інший сучасний поет, говорить від імені всієї Європи ". Квазімодо також широко відомий своїми критичними статтями і лібрето, а особливо — перекладами Шекспіра і античних авторів, а серед них Гомера, Есхіла, Софокла, Вергілія і Катулла, а також сучасних європейських та американських поетів, наприклад Пабло Неруди.

Крім Нобелівської премії, Квазімодо у 1953 році разом з Діланом Томасом отримав поетичну премію "Етна — Таорміна ", а також премію Віареджо (1958) і почесний ступінь Оксфордського університету (1967).


інші мови
azərbaycanca: Salvatore Kvazimodo
беларуская (тарашкевіца)‎: Сальваторэ Квазымада
interlingua: Salvatore Quasimodo
Bahasa Indonesia: Salvatore Quasimodo
norsk nynorsk: Salvatore Quasimodo
Piemontèis: Salvatore Quasimodo
srpskohrvatski / српскохрватски: Salvatore Quasimodo
slovenčina: Salvatore Quasimodo
slovenščina: Salvatore Quasimodo
oʻzbekcha/ўзбекча: Salvatore Quasimodo
Tiếng Việt: Salvatore Quasimodo
Bân-lâm-gú: Salvatore Quasimodo